Василь Ємець

 
 

Василь Ємець

бандура-бандурист



Василь Ємець — творець першої української капели бандуристів, співак, бандурист, письменник

(1890—1982)

У серпневі дні 1890 року недалеко від Охтирки, старовинного полкового міста Слобідського козацтва, у с. Шарівці Богодухівського р-нуна Слобожанщині, красива і співуча селянка Євдокія подарувала своєму чоловікові Костеві Ємцю, завідувачу механічних справ місцевої гуральні, першого сина Василя.

Сім’я була талановитою. Мати, дочка Шарівського писаря, мала добрий голос, любила рідні українські пісні, пошану до яких назавжди успадкував малий Василько. Здібний до технічних справ батько від звичайного робітника гуральні самотужки вивершився на інженерську посаду, кохався у садівництві, квітникарстві, любив музику, трохи грав на скрипці. До революції 1905 року зумів сам зробити фонограф і записував спів своїх дітей — Василя, Зіни і Федора та ще різних кобзарів, які часто навідувалися до їхньої хати. Малий Василько мав мандоліну, балалайку, гітару та мріяв про кобзу, отож без відома батька на власно зароблені гроші він купує бандуру. З тієї хвилини вже жодний сліпий кобзар не минає хати, де жив молодий гімназист Василь Ємець. У 1911 році в Охтирській гімназії Василько розпочав свою творчу кар’єру піснею на слова Т. Шевченка «Розрита могила», за що мав великі неприємності.

Після закінчення гімназії Василь навчається в Харківському університеті на фізико-математичному факультеті, учить гри на бандурі студентів, у вільний час їде на Кубань і там, у Катеринограді, закладає першу й єдину тоді на всі козацькі землі кобзарську школу. Закінчивши дворічне навчання, через публічні демонстрації проти царського уряду змушений був продовжити його у Московському університеті. Там виступає на Всеслов’янському концерті (1914), грає у Великому Імператорському театрі, після чого щоденник «Русское слово» вперше називає Василя віртуозом (1916). По закінченні університету у 1918 року Ємець повертається в Україну і пристає до групи молодих сміливців Українського війська, що боронило нашу столицю від московської навали. У часи УНР був членом Першого Українського конгресу в Києві та Центральної управи спілки «Просвіта», співробітником Міністерства народної освіти, працював у ньому за Гетьманщини аж до її повалення. Встиг створити першу в історії новітньої України Капелу зрячих бандуристів (Капела кобзарів), дебют якої відбувся в театрі Бергоньє у Києві на вул. Фундуклеївській. У репертуарі капели звучав і гімн П. Чубинського, перший рядок якого диригент змінив з «Ще не вмерла Україна» на «Вже воскресла Україна».

Як згадує Василь Ємець, гетьман Павло Скоропадський був прихильником кобзарства. Про це свідчить той факт, що музичний відділ Головного управління мистецтва й культури (автономна частина Міністерства народної освіти) наказав Василю Ємцю написати законопроект із кошторисом на такі справи:

1. Утримання Капели кобзарів.

2. Відкриття при ній школи гри на бандурі.

3. Заснування притулку для старих та немічних сліпих кобзарів.

4. Заснування майстерні, де вироблялися б кобзи, ліри (релі) та інші українські народні музичні інструменти.

5. Заснування кобзарського музею.

За словами Василя Ємця, у 1918 році Україна вже мала велику кількість українських середніх шкіл, два повні і два неповні державні університети, Українську державну академію наук, були удержавлені Український драматичний театр, Український народний театр М. Садовського, Український національний хор (пізніше — Державна капела), Симфонічний оркестр, а Київська міська опера була на шляху до переформування на Державну національну оперу, до якої гетьман стягав наших найславніших співаків з імператорських театрів Москви і Петербурга. Того ж року почала створюватись Українська державна військова академія, відроджувалось Українське козацтво. Україну поділили на вісім козацьких кошів, створили кошові ради й призначили кошових, які складалися з цвіту українського фахового освіченого полковництва та генералітету. У кобзарях гетьман П. Скоропадський убачав носіїв гетьмансько-козацької традиції, які відіграють значну роль у державницькій справі.

Був Василь Ємець і козаком-однорічником новітнього Війська Запорозького, належав до полку ім. П. Дорошенка. Виступав з концертами по театрах, народних школах, стодолах, станціях, цукроварнях, казармах, «у чистому полі або й на козацькому возі при битій дорозі». Влітку 1919 року в Могилеві-Подільському (в голодомор там помер його батько) він грав Головному отаманові Симону Петлюрі.

Працює Ємець і пером. Його першу статтю «Відродження бандури» було надруковано в тижневику «Сніп» у 1912 році, який видавав у Харкові відомий український патріот і самостійник М. Міхновський. Не переставав він писати про кобзарство і в еміграції, куди потрапив після повалення Гетьманщини. У 1922 році в Берліні вийшли друком у гетьманському видавництві «Українське слово» його стаття «Наша держава» та книжечка «Кобза та кобзарі». Цікаві й оригінальні його думки про народну пісенну творчість українців. Аналізуючи народні пісні, зокрема думи, він писав, що «там можна відшукати грецькі, турецько-татарські, арабські й інші чужі елементи. Не дурно ж нашу музику зараховують до так званої екзотичної музики, до якої належить арабська, перська, циганська й інші. Поза тим усі ці впливи не вбили її самостійного характеру, але збагатили її, сприяли витворенню тієї на весь світ рідкої краси, яку виявляє собою українська народна пісня».

Тільки до 50-річчя своєї творчої діяльності Василь Ємець написав понад сорок робіт, у яких велику увагу приділяв козацтву та козацькій духовності. Ці твори були емоційними і насиченими справжнім патріотизмом. Він описує історію козацтва та кобзарства («Кобзарство Старої Гетьманщини»), згадує І. Мазепу, котрий грав на бандурі з відбитим гербом великого гетьмана Кирила Розумовського, за якого, на думку Ємця, музичне мистецтво в Україні взагалі було в розквіті, добрим словом згадує також фастівського полковника Семена Палія та запорозького отамана Антона Головатого. Василь Ємець служив Україні кобзою і так грав і співав, що гірко плакали слухачі, та не приписував це нашим сумним українським пісням і вже зовсім не відносив цього на професійність своєї гри, згадуючи: «Я не знав, що так тужно говорила до них через бандуру душа України… Жоден інструмент не заговорить так близько до серця, як бандура».

Василь Ємець як бандурист талановито й професійно об’єднав способи гри слобідської, чернігівської та полтавської, які існували в Україні, з доданням власних збагачень. Це ще одна грань його великого таланту. Сказати, що в його руках бандура грає — замало. Як пише газета «Український голос», «вона говорить майже людською мовою, … як химерний Шевченків бандурист Перебендя, бандура Ємця так само химерно вміє переходити з плачу на сміх, а зі сміху на плач» (Вінніпег, 1930 р.). Воістину риса, що становить особливі виміри українського буття.

Перебуваючи в Празі на початку двадцятих років, Василь Ємець створює другу капелу бандуристів, тим часом студіює у Празькій консерваторії, пізніше вчиться в одній з берлінських консерваторій. Диригентуру проходить у музичного теоретика і помічника всесвітньо відомого диригента О. Кошиця — професорки Платоніди Шуровської-Росіневич.

Виступав він у багатьох країнах Європи, його пісні у супроводі бандури захоплено слухали чехи, словаки, німці, бельгійці, литовці, вірмени, грузини, азербайджанці, донські козаки, поляки тощо. Мав великий успіх у конкурсі музикантів та співаків у Парижі (1934), але найцікавішим виступом Василя Ємця, мабуть, треба вважати його гру перед музичною елітою Парижа. Це був виступ для французьких артистів, співаків і музикантів. У паризькому аристократичному салоні до Ємцевої бандури дуже пасував елегантний фрак. То був великий успіх, а Україні — заслужена слава.

На урочистостях до 25-літнього ювілею творчої праці Василя Ємця у Вінніпезі (Канада, 1936 р.) було виголошено чудову промову його друга, д-раП. Маценка, визначного музикознавця, що представив митця людиною високої майстерності, яка повністю віддала себе на службу Україні. Зокрема він сказав: «У його особі ми маємо честь бачити людину чину до загину. В його ділах найбільший чин — все для Батьківщини…»

Після одинадцяти місяців виступів перед українцями Канади великий маестро переїздить у Міннеаполіс (Америка). У свої 48 років тут, у Міннеаполісі, Василь Ємець зустрів свою найдорожчу сердечну половинку, панну Марію Готру-Дорошенко, яка по своїй матері походила з роду гетьмана Петра Дорошенка й жила в Америці. Вінчання відбулося в м. Емерсон, поблизу Вінніпега. Цікаво, що цей обряд виконав спеціально прибулий з Америки протоієрей о. Павло Корсуновський, колишній священнослужитель київського собору св. Софії, який у 1919 році своїм могутнім і славетним на весь світбасом-профундо (був учасником відомої хорової капели під керівництвом О. Кошиця) проголосив на Софійській площі у Києві злуку всіх українських земель в одну соборну Українську державу.

Серед американців своєю бандурою на той час уже професор Ємець викликав просто сенсацію. В його кобзарському репертуарі, поряд з народною, звучала музика видатних композиторів світу: «Арабський танець» «З різдвяної сюїти» Чайковського; «Largo» з «Четвертої симфонії» Дворжака; «Друга угорська рапсодія» Ліста; «Місячна соната» (Adagio) Бетховена, чим підняв авторитет української бандури до ще небувалої в її віковій історії висоти. Музикознавець Михайло Качмар захоплено відмічав: «Українці повинні радіти, що наша нація — без держави та ще видає з-поміж себе таких рідких митців». А ще професор Ємець був першим бандуристом, який виступав у знаменитому Голлівуді — світовій столиці кіно. Голлівудська фірма «Кепітал» видала його п’ятнадцятихвилинну платівку «В горах України», де радісно звучала музика гуцульського танцю «Аркан», мелодія пісні «Вівчар на сопілці тужно виграває», побічні теми коломийок і козацьких дум. Тут, на радіостанції СіБіеС, уперше в історії українського кобзарства й історії Голлівуда у 1943 році пролунали струни бандури В. Ємця (він гастролював Америкою й Мексикою). України там не знали, хотіли оголосити митця «москвином», а бандуру «московською», але бандурист відмовився виступати, і волю його було виконано. Ємця оголосили українцем. «В історії української еміграції В. Ємець буде записаний як черговий амбасадор нашого народу і його культури», — писало видання «Український робітник» (Америка) у 1949 році.

Минають роки. Василь Ємець гідно несе свій кобзарський хрест і входить в історію нашої національної кобзарської музики не тільки як її найкращий інтерпретатор, віртуоз і акомпаніатор, а й як здібний майстер удосконалення самої бандури. Він довершив свою давню мрію — «зробити наш національний інструмент приступним для грання класичної музики». Довгих вісім років Ємець експериментував над бандурами. Те, чого не змогли досягти найкращі майстри музичних інструментів Голлівуда та Лос-Анджелеса, створив сам бандурист. На світ з’явилася велична бандура, що має 62 струни і 5 повних хроматичних октав. Саме з нею маестро «розсівав тьму» в широкому світі, якою була оповита його далека і омріяна рідна земля.

16 грудня 1961 року в Лос-Анджелесі українська громадськість святкувала золотий ювілей музично-мистецької праці Василя Ємця заходами Українського літературно-мистецького об’єднання Каліфорнії. Ювілярові тоді виповнився 71 рік. Виглядав він молодо й бадьоро. Маестро урочисто і щиро вітали друзі та шанувальники, серед яких був молодий піаніст п. Вірко Балей, який виконав на фортепіано «Лірницьку пісню» Барвінського (тепер цей митець часто буває в Україні і плідно співпрацює з українськими музикантами). Свою працю митець розглядав як звичайний обов’язок перед Батьківщиною. Він дякував своїм батькам за піклування та батьківську любов і обіцяв, що пам’ять про них буде жити, поки б’ється його серце. Своїй дружині Марії, яка так віддано вписала себе в історію його життя, численним землякам, друзям з Італії, Німеччини, Америки, Канади, Англії, Голландії, Франції, своєму рідному братові Федору Ємцеві, колишньому старшині Синьожупанного козацтва, професору скульптури й директору скульптурного відділу Німецької державної академії в Берліні, панам директорам, які розміщували його роботи у своїх виданнях, та «Республіці Американського волелюбного народу», де він, український емігрант, знайшов свій притулок.

Цього ж року у Торонто вийшла ювілейна книга «Василь Ємець», що складалася з двох частин. Перша з них освітила творчий шлях маестро з 1911 по 1961 рік, вміщаючи величезну кількість вельми цікавих світлин. На одній з них бачимо Василя з матір’ю, які сиділи за круглим столом, накритим ошатною скатертиною, а за ними на стіні — великий портрет Тараса Шевченка під святковим вишитим рушником. Є тут і рідкісні знімки визначних людей тієї епохи: диригента О. Кошиця, гетьмана П. Скоропадського, його дітей Єлисавети та Данила тощо.

Ось як писав один із авторів М. Калинівський: «Усе найкраще, що створила душа Українського Народу за своє існування, — пісню і думу, він проніс через континенти наче смолоскип чи бойовий прапор, спонукуючи найгоноровіші, найвибагливіші, найвитонченіші у своїх музичних смаках західні центри уклонятися українському народному генієві. Хвилюючи до сліз, він викликав у чужинців найбільше признання, подив і захоплення як українським духом, так і самою інтерпретацією кобзарської музики. Найвизначніші захоплені музикологи і музичні критики поставили професора В. Ємця в лави найбільших музикантів світу».

Дізнаємося також, що репертуар маестро вміщував близько 200 творів, деякі з них мали назви, які говорять самі за себе: «Чого плачеш, Україно?», «Про Залізняка», «Козак Шарівка» (кобзарський козачок на честь свого села, де народився), «Ой літає орел сизий». (сл. Т. Шевченка), «Сніговій» (артистична імпровізація завірюхи, що дає малюнок сніговію з усіма своїми звуками і виттям вітру).

Друга частина книги вміщує роздуми Маестро про козаків-бандуристів старих часів та його сучасників. Автор вважає, що бандура — у своїй первісній назві — «кобза», була відома нашому народові ще в IX — X ст., про що свідчить арабський письменник Ібн Даст («Чужинці про Україну» Володимира Січинського, Аугсбург, 1946). Кобза-бандура була незмінним атрибутом козацької доби, її духовним лідером, і звучала не тільки у виконанні сліпих кобзарів, а й з уст козаків-бандурників, воїнів у часи Хмельниччини, Коліївщини. Автор зазначає, що сліпі кобзарі ХІХ ст. були першими «будителями» козацького духу в творчості Тараса Шевченка, бо ж за зрячих і за сліпих кобзарів Шевченко згадує аж 46 разів. Між іншим, у своїх спогадах автор щиро журиться, що в Україні ніхто не пам’ятає, що саме він, Василь Ємець, організував першу в історії новітньої України капелу бандуристів у 1918 році за прихильності П. Скоропадського. Цікаво, що автор з великою повагою і любов’ю згадує кожного свого учня-бандурника, описуючи їхній творчий і життєвий шлях. Більшість із них загинула у горнилах тих буремних часів.

Довгим, цікавим і насиченим було життя професора В. Ємця — досить інтелігентної й освіченої людини. Він дивував світ своєю майстерністю гри на бандурі, його голосом співала Україна на найкращих столичних сценах світу. Мріяв ще виступити на центральній сцені України — в Оперному театрі у Києві, вірив, що воскресне наша держава, що «Минуть літа… Забудуться страшні часи кривавої боротьби. По цілій Україні лунатиме радісний спів великого щасливого народу… А коли часом до того співу болісно приємним дисонансом озвуться сумні акорди кобзи та почується пісня-плач — то співатимуть кобзарі про славу тих, що полягли за Україну, співатимуть про море сліз та крові… Співатимуть про наші дні» (В. Ємець «Кобза та кобзарі», Нью-Йорк, 1959).

Василь Ємець повертається до нас через газетні статті, радіопередачі, спогади. І ми вклоняємось йому і дякуємо за те, що своїм духовним життям зумів гідно вплести пісенну Квітку України в золотий вінок світової культури.

Воїн-бандурист Василь Ємець

Наприкінці ХIХ століття нечисленна українська інтелігенція з тривогою заговорила про занепад старовинного музичного інструменту - кобзи та про "вимирання народних співців-кобзарів". Професор Олександр Русов 1873 року в одній із своїх доповідей назвав відомого тоді кобзаря Остапа Вересая одним з "останніх кобзарів малоруських". "По смерті Вересая справді не стало чути про кобзарів і якийсь час здавалося, що Вересай таки й був останнім кобзарем і що, взагалі, як тоді говорили, кобзарі "перевелися" 1.
На щастя, це не відповідало дійсності. Більше того, в той час, "коли говорили про "останнього" кобзаря, в Україні існували кобзарські фахові братства зі своїми неписаними статутами" і навіть своєю власною, лебійською, мовою 2. Справа в тому, що кобзарі, яких закони Росії, прирівнювали до старців, намагалися не потикатися до міст, де на них чатувала поліція, яка могла на "законних" підставах вислати їх до Сибіру як "волоцюг".
Тому кобзарі намагались бути непомітними і ходили переважно селами. Два з них - богодухівські бандуристи Іван Кучеренко-Кучугура та Павло Гащенко - були частими і дорогими гостями в господі свідомого українця Костя Ємця, батька майбутнього бандуриста.
Василь Костьович Ємець народився 15 грудня 1890 р. в с. Шарівці Богодухівського повіту Харківської губернії в козацькій родині. Цьому хлопчику судилося в майбутньому спричинитися до бурхливого розвою кобзарського мистецтва, зокрема і на Кубані. 
Окрім Івана Кучеренка-Кучугури та Павла Гащенка, в домі Костя Ємця слухали і сліпих кобзарів Петра Древченка, Грицька Кожушка, Михайла Кравченка. Їхній спів про козацьке минуле, сльози матері та сум батька, які з душевним переживанням слухали бандуристів, справили на малого Василька величезне враження... Коли він підріс і почав читати "Кобзаря" Тараса Шевченка, де поетизувалася козацько-гайдамацька Україна, про яку й співали кобзарі, доля Василя Ємця вже була вирішена - будити бандурою рідний народ, творити з гречкосіїв воїнів.
Вже навчаючись у гімназії, на зароблені гроші, він купує бандуру. Відтоді жодний сліпий кобзар не минав хати, де жив молодий гімназист Василь Ємець...
Перший його публічний виступ відбувся 6 грудня 1911 р. в колись козацькому містечку Охтирці, що на Слобожанщині. Цей виступ мав надзвичайний резонанс і ледь не завершився виключенням Василя з гімназії. Бо співав він "Розриту могилу" Тараса Шевченка.

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!

- схвильовано звертався до матері-Батьківщини Василь Ємець.

За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Юний бандурист співав, переживаючи кожний рядок, кожне слово.

А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть Москалеві
Господарювати
І з матері полатану 
Сорочку знімати.
Поспішайте ж, недолюдки,
Матір катувати!

Останні рядки промовляв він "із такою навалою почуття жалю, обурення, докору та гніву", що слова "Поспішайте ж, недолюдки, Матір катувати" майже вигукнув та з силою шарпнув по струнах. "Так відчувати і так переживати міг хіба ідейний юнак, що за Україну готовий був піти до в'язниці, на Сибір або й віддати саме життя" 3. 
"Коли закінчував спів, - згадував він пізніше, - відчуття трагедії так запанувало наді мною, що... з гніву та великого жалю сльози закапали по струнах моєї бандури" 4. В залі зчинився неймовірний "вибух оплесків, вигуків "браво і біс" та тупотіння ніг" 5. Багато людей плакало. На сцену вискочив переляканий інспектор гімназії і намагався вгамувати публіку. Та рев і несамовите тупотіння ніг восьми сотень глядачів, переважно гімназійної молоді, лише посилювались. Про продовження концерту, вся програма якого була витримана в московському патріотичному дусі (крім цієї думи), вже не могло бути й мови. Тоді інспектор дав команду духовому оркестру 29-го Одеського драгунського полку грати марш і таким чином утихомирити нарешті екзальтовану публіку...
Від виключення з охтирської гімназії Василя Ємця врятувало те, що на вчительську раду, де розглядався цей "скандальний інцидент", він представив "Кобзаря" Тараса Шевченка з позначкою "Дозволено цензурою"... 
А інспектор, дещо пізніше, закликавши Василя до вчительської і закривши її на ключ зсередини, притишеним голосом признався, що він "тоже малорос", більше того, козацького роду, що він також в юнацькі роки плакав над "Кобзарем", але пощо ятрити старі рани - адже мертві не воскресають? 
- Мертві не воскресають, - погодився юнак, - але Україна воскресне, бо вона не мертва, лише спить. І прийде час, вона прокинеться... 6. 
Невдовзі Василь Ємець поступає на природничий відділ фізико-математичного факультету Харківського університету. У вільний від навчань час він навчає гри на бандурі студентів та, взагалі, кожного, хто бажав; виступає за платню в харківському кінотеатрі "Зєркало жізні" - в перервах між фільмами.
Слава про молодого кобзаря сягнула і Кубані. Влітку 1913 р. Василь Ємець отримав запрошення приїхати до Катеринодара навчати кубанських козаків гри на бандурі. Ініціатива належала відомому просвітянину Миколі Богуславському.
І ось на початку літніх вакацій 1913 року Василь Ємець приїжджає до Катеринодара - столиці Кубанського козацького війська.
Пізніше Борис Монкевич, сотник Армії УНР, оцінював приїзд Василя Ємця на Кубань як головний момент у його біографії, бо на переконання Монкевича, праця на Кубані зв'язала Василя Ємця з військом. "Василь Ємець побачив, що бандура - це невід'ємний атрибут військової сили, побачив її великий вплив на військовий дух і психологію козака та на його національне усвідомлення. Цей свій досвід Василь Ємець пізніше використав у добу наших визвольних змагань" 7. 
Кубанці, справді, щиро захопились кобзою... Молоді козаки, такі як Антін Чорний, Іван Куліш та Зенон Конограй, просто обожнювали її. Деякі з них навіть носили кобзу як в стародавні часи - за плечима, як носять рушницю. "В козачому мальовничому одязі зеленого, малинового чи ще якогось іншого барвистого кольору, у високих білих чи чорних із кольоровими верхами козацьких шапках - вони викликали захоплення... (серед) мешканців столиці нащадків Війська Запорозького.
Не раз ними милувався і я, - писав згодом Василь Ємець. - Правда, таке ношення бандури спричинювало мені трохи клопоту. Бо не маючи ні футляру, ні навіть якоїсь торби... такі козаки приходили до навчу не раз із майже зовсім порозладнюваними бандурами... Та я не сварив їх за це, бо й сам захоплювався їхнім мальовничим виглядом". Більше того, коли Ємець їздив до станиці Пашківської, то задля пропаганди брав бандуру, а футляр лишав вдома 8. 
Серед учнів слобожанського кобзаря були козаки чинної служби Дерев'янко, Лінивий, Іван Куліш, Зенон Конограй, адвокат Адамович-Глібов, козачки Настя Сотниченко та Докія Дарнопих, учасники симфонічного оркестру Кубанського козацького війська Сава, Зот та Федір Діброви, відомий громадський діяч Микола Рябовол, урядовці управи Кубансько-Чорноморської залізниці Тищенко, Дражевський та Олексій Обабко, вчителі козацької школи Семенишин та Антін Чорний, кооператор Кирило Осьмак, галичанин Василь Фарміґа, підстаршина Іван Шеремет, осавул Василь Ляшенко, сотники Кубанського козацького війська Грицько Дуля та Петро Бугай, із-під шапки якого перетинав чоло довгий запорозький оселедець.
Створена влітку 1913 року в Катеринодарі школа пізніше стала називатися Першою кубанською кобзарською школою 9. Опікувався нею ідейний і жертовний українець, натхненник кобзарського відродження на Кубані Микола Богуславський, якого називали "бандурним батьком" 10. 
Кобзарську справу цей шляхетний чоловік любив не лише до глибини серця, а й до глибини кишені: не одному юнакові він за власний кошт замовляв бандуру в київського майстра Антонія Паплинського, мовляв, "бери, козаче, й учись" 11.
На жаль, у родинному житті "бандурний батько" був нещасливий. 
Василь Ємець згадував, як він гостював у літній оселі Миколи Богуславського в Геленджику. В той день був там і якийсь пан, років 35-ти, добре одягнений, який, хоч і розумів українську мову, та вперто розмовляв російською. Після спільного обіду, коли пан нарешті пішов, Василь Ємець запитав, хто це був? 
Замість відповіді Микола Богуславський, трохи схиливши голову, мовчки втопив очі в якусь точку. Замовк і Ємець, позираючи на "бандурного батька", обличчя якого раптом споважніло, захмарилось. Нарешті, після напруженої мовчанки, він промовив:
- Та це... мій однофамілець...
Потім, по хвилині гнітючої мовчанки, ніби продовжуючи незакінчену думку, сказав:
- Це мій рідний син...
Російською говорила і дочка Миколи Богуславського. Цих дітей привела йому, за висловом Василя Ємця, "балакуча і рухлива Московка". Не треба й пояснювати, чому вони жили окремо від батька... 1.
Після вакацій Ємець повернувся до університету. Невдовзі він дебютував на всеслов'янському концерті поруч із визначними артистами Малого імператорського театру, а 1916 року відбувся його дебют у Великому імператорському театрі. Після того концерту в найбільшій московській газеті "Русскоє слово" вперше Ємця було названо віртуозом 13... 
На початку літа 1916 р. Василь Ємець знову виїхав на Кубань. Плануючи відпочити в Геленджику, він умовився в Катеринодарі зустрітися з Миколою Богуславським.
Ледве Ємець зіскочив зі східців потягу, як до нього хутко наблизилось декілька козаків. Один підхопив бандуру, інший - валізку. За козацьким звичаєм тричі почоломкавшись із "бандурним батьком", рушили на Борзиківську вулицю.
Козак, який ніс Ємцеві бандуру, не чув під собою ніг від щастя, - адже "тримав у руках найбільші святощі" - кобзу вчителя. Ось і будинок Миколи Богуславського. "Входимо до парканом огородженого невеликого обійстя, - оповідав пізніше Ємець, - й наближаємося до хати... Та не встигли ми дійти до порогу... як нараз гучно задзвеніли бандури. Він несподіванки я остовпів... А з вікон та дверей розлягалися згуки Запорозького маршу. ...Усі стояли мовчазні, поважні, наслухаючи дзвінкого гомону-привіту... десятка бандур.
Стояв я, безкраю зворушений, переживаючи одну з найкращих хвилин мого життя. Боровся, як міг, щоб не заплакати... Зиркнув у бік Бандурного Батька - стоїть поважний, суворий... Наші погляди... зустрілись... На його обличчі перебіг ледве зауважений усміх та гордість..." Його очі наче промовляли: "Слухай і тішся разом зі мною, бо ожила козацька слава - слава... кобзи-бандури, що знову опинилась у козацьких руках!" 14. 
У цей день один із козаків-бандуристів підніс Ємцю світлину, на якій були закарбовані образи його учнів разом із незабутнім Миколою Богуславським. Ємець прочитав напис на звороті: "Ця фотографія, любий добродію, свідчить, що кинуте Вами на Чорномор'ї, між нащадками Запорожців, бандурне насіння, досить добре зійшло й розквітло" 15.
Мабуть, не одну пісню заспівали в той день кобзарі-бандуристи, а серед них напевно звучала й пісня "Розвивайся ти, зелений дубе", яку Ємець записав від студента Львівського університету Василя Семця. В ній були такі слова: "Встане славна Україна, щаслива та вільна, від Кубані аж до Сяну-річки, одна, нероздільна" 16...

Настав 1917 рік. Відгомоніли Різдвяні свята. Почався лютий. У Росії вибухнула революція, яка дуже швидко переросла в революцію українську.
І Василь Ємець стає в лави борців за українську державу. В складі Бойового куреня військового міністерства УНР у січні 1918 р. він бере участь в обороні Києва від червоних військ Михайла Муравйова. Потім, у березні - квітні 1918 р., несе службу в полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Першої козацької синьої дивізії.
У 1918-му, під час гетьманату, Василь Ємець - за сприяння великого прихильника кобзарства, Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського - організовує Кобзарський хор, пізніше названий Першою державною капелою бандуристів. У Кобзарському хорі брали участь і його учні-кубанці - Федір Діброва та Михайло Теліга.
3 листопада 1918 р. в Києві в переповненому театрі Берґоньє (тепер театр ім. Лесі Українки) відбувся перший прилюдний концерт Кобзарського хору. "Козацький похід", "Про Морозенка", "Та літав орел", "Дума про смерть козака-бандурника", "Гей, на горі та й женці жнуть", "Ми - гайдамаки" та багато інших пісень і дум проспівали в той вечір кобзарі. Публіка палко вітала Кобзарський хор та його керівника Василя Ємця.
Потім були гучні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, Українському молодому театрі Леся Курбаса, що був буквально напакований військовими...
Та мирному життю доходив край: безумна соціалістична демократія на спілку з російськими комуністами пішла в похід на "пана Гетьмана", насправді ж на Українську Державу... Трагічно пережив Василь Ємець братовбивчий бій під Мотовилівкою в листопаді 1918 року. Бій під Мотовилівкою повстанців Симона Петлюри та сердюків Павла Скоропадського Василь Ємець назвав "нашою поспільною різаниною"... 
"Про цю нашу поспільну різанину, - зазначав Василь Ємець, - залишився в навч на майбутнє цінний вірш п. Костя Вагилевича, якщо не помиляюся, бувшого старшини Січових стрільців, що, згадуючи за наші три історичних листопади, писав:

Ось наш правдивий листопад!
Замість Ляхів у Львові прати,
Прав з кулемета брата брат.
І Мотовилівка-злодійка
Найкраще наше зжерла військо.
Сімсот упало Сердюків!
Повстанців теж не менше впало!
Ляхи забрали княжий Львів,
Москвини - Київ. Все пропало!
Лишилась тільки слава гола,
Отак незгода нас змолола…" 17.

Коли гетьманська Українська Держава впала, Кобзарський хор став основою Республіканської капели, з якою диригент Олександр Кошиць виїхав на гастролі до Європи та Америки. А Василь Ємець знову пішов до війська: промінявши блискучу кар'єру артиста на долю "мандрівного військового кобзаря", з життям, повним "невигод і небезпек". У лавах Армії Української Народної Республіки він "бандурою кріпить її дух, сталить її волю до перемоги, загоює її рани бальзамом цілющої пісні..." 18.
Влітку 1919-го Василь Ємець брав участь у поході на Київ об'єднаних українських армій. 22 вересня 1919 р. у прифронтовій смузі на залізничній станції Липовець він влаштував концерт для козаків і старшин штабу Київської селянської групи Юрка Тютюнника, що й засвідчив отаман спеціальною довідкою.
24 вересня кобзар Ємець влаштував концерт для полку ім. Тараса Шевченка, а 30 вересня співав перед залізничною сотнею у Козятині. 9 жовтня він дав безкоштовний концерт для старшин і козаків залоги міста Могилів-Подільського... 19. Слід зазначити, що за всі свої концерти Ємець не взяв із державної скарбниці ні гроша 20.
А ось посвідка з Кам'янця-Подільського про концерт для кінного, пішого і гарматного полків рекрутів та юнацької школи: "Талановита, піднесена гра будила в козаках почуття предків, дихала далеким минулим Вітчизни і хвилювала молоді серця. Радісно козаки на ранок відходили на фронт" 21.
Були виступи й перед козаками 13-го Гайсинського полку Ананія Волинця та низовими запорожцями Юхима Божка в цукроварні подільського містечка Іллінці. Співав харківський бандурист і Січовим стрільцям, зокрема, в Тернополі 23 листопада 1919 року. Чарував своїм співом і стрілецькі серця 2-го Галицького корпусу... І скрізь Василь Ємець давав розраду козакам, підносив їхній дух, додавав сил для продовження боротьби..." 22. І не дивно, бо чи не в усіх його піснях червоною ниткою проходила "ідея боротьби за визволення України" 23. 
До речі, й учні Василя Ємця з Першої кубанської школи кобзарів виконували свій козацький обов'язок, на жаль, у складі різних армій. Ще в добу Першої світової у лавах російської армії учні Василя Ємця Зенон Конограй та Антін Чорний воювали проти турків. У добу революції концертував у лавах Кубанської армії Микита Варрава. А бандурист Микола Рябовол у вересні 1917 р. очолив Кубанську військову раду (1918 року він став головою Кубанської крайової та Кубанської законодавчої рад). Брати-бандуристи Конон і Никін Безчасні разом з учнем Ємця Іваном Шереметом у складі Кубанської армії, а затим Добровольчої боролись проти більшовиків.... 
Піднімав кубанців на боротьбу проти більшовиків видатний бандурист та прекрасний оратор Зот Діброва. А кобзар Федір Діброва став до лав Армії УНР... 
Попри жертовність Василя Ємця, доля готувала йому вигнання з рідної землі... 25 листопада 1919 р. в еміграцію його відправив головний уповноважений уряду УНР Іван Огієнко. Відправив, щоб урятувати для українського народу геній Василя Ємця. Іван Огієнко видав посвідку, згідно з якою "артист-кобзар" Василь Ємець "має зробити концертне турне по Європі і тим самим познайомити Європейське громадянство з національним українським музичним інструментом - кобзою" 24. 
На еміграції Василь Ємець у консерваторіях Берліну і Праги продовжив музичні студії, а в Празі 1923 року заснував Другу капелу бандуристів. Багато концертував у Чехословаччині, Німеччині, Бельгії, Литві, Польщі, Франції, Канаді й США. З неймовірним успіхом виступав він і перед вірменами, грузинами, азербайджанцями, донськими козаками, єгиптянами, марокканцями... З великим успіхом виступав він в аристократичних та політичних салонах Парижу, в Ніцці, на Французькій Рив'єрі, зокрема і під час виборів "Міс Європи", де було присутньо близько 5 тисяч вибраної публіки та провідних журналістів світу... 25.Впродовж тривалого часу захоплені відгуки про кобзаря-віртуоза з України не сходили зі шпальт найрізноманітніших газет світу - США, Канади, Франції, Німеччини, Бельгії, Чехословаччини, Польщі, Литви та інших. Творча доля Василя Ємця була щасливою... Хоч і на чужині, та праці на користь Батьківщини Василь Ємець не припиняв ніколи.
У книзі "Кобза та кобзарі", виданій 1923 року в Берліні, Василь Ємець висловлював віру, що мине лихоліття і український народ, як й інші народи Європи, матиме свою державу, і тоді по всій Україні "лунатиме радісний спів великого щасливого народу... А коли часом до того співу болісно... озвуться сумні акорди кобзи та почується пісня-плач, то співатимуть кобзарі; співатимуть вони про славу тих, що полягли за Україну..." 26.

Джерела

1, 2. Ємець В. Кобза та кобзарі. - Берлін (Німеччина), 1923. - С. 7.
7, 18. Монкевич Б. Ювілей бандуриста Василя Ємця // Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - Голлівуд (США) - Торонто (Канада), 1961. - С. 221.
3. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - Голлівуд (США) - Торонто (Канада), 1961. - С. 33.
4. Там само. - С. 33 - 34. 
5. Там само. - С. 34. 
6. Там само. - С. 36.
8. Там само. - С. 354.
9. Энциклопедический словарь по истории Кубани. - Краснодар, 1997. - С. 207.
10. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - С. 359.
11. Там само. - С. 360.
12. Там само. - С. 359 - 360.
13. Там само. - С. 21.
14. Там само. - С. 361.
15. Там само. - С. 362.
16. Там само. - С. 251.
17. Там само. - С. 55.
19, 21. Там само. - С. 66.
20, 23. Там само. - С. 64.
22. Там само. - С. 67.
24. Там само. - С. 73.
25. Там само. С. 164 - 168.
26. Ємець В. Кобза та кобзарі. - С. 99.

Стрімкими потоками Карпатських гір неслися 2 лютого 1930 року зі сцени The Lyric Opera House в Чикаґо звуки українських наспівів. Це був день коронації української музики, виконаної на ще не баченому американцями музичному інструменті — бандурі. Вона звучала того вечора так монолітно, що здавалося, ніби грає цілий оркестр. Уже наступного дня в часописі «Січ» зазначалося: «Повіяло правдивою національною музикою, котра так тісно злучена з українським духом, як сама наша мова. У рокоті золотих струн нашої славної ліри відізвалася тисячолітня старовина, ожили тіні боянів, відчулися далекі тризни на славних могилах, гостинах княжих дружин, незрівняні красоти «Слова о полку Ігоревім», сколихнулися козацькі думи, що їх сліпці-кобзарі пронесли через пітьму неволі аж до сьогодення і переховували в народі славну традицію героїчних часів України, як найкращу запоруку її Воскресіння та Свободи».
А було це на концерті бандуриста-віртуоза Василя Ємця, виконавську майстерність котрого американська преса порівнювала зі здобутками піаніста Сергія Рахманінова, скрипаля Яші Хейфеця, співака Федора Шаляпіна та композитора Фріца Крейслера. Саме після цього концерту його назвали Кобзарем у фраці.
Василь Ємець з’явився на світ 15 грудня 1890 року в с. Жаборівці (тепер — Шарівка) Богодухівського повіту Харківської губернії в родині майстра місцевої гуральні Костянтина Ємця та Марії з роду Кураховичів. Музичні здібності та любов до української пісні передалися хлопцеві від батьків. В їхній оселі завжди на видному місці стояв фонограф випуску 1899-го. Та найбільше запали хлопчині в душу звуки бандури, які виконували запрошені батьком сліпі кобзарі. Уже тоді їхній спів про козацьке минуле справили на Василя велике враження, а невдовзі він і сам узяв до рук цей благородний інструмент.
Перший публічний виступ музиканта відбувся 6 грудня 1911 року в Охтирці, що на Слобожанщині. Саме тоді в супроводі бандури з уст виконавця провзучала шевченкова «Розрита могила». У своїй статті «Мій перший публичний виступ із бандурою» Василь писав: «Коли закінчував спів, відчуття трагедії так запанувало мною, що з гніву й великого жалю сльози закапали по струнах моєї кобзи, в залі зчинився неймовірний шквал оплесків, вигуки «браво» та тупотіння ніг. Люди плакали, бо ж публіка на 95-97 % складалася з нащадків слобожанського козацтва, тієї частини Полтавщини, де ще існував козацький стан».
Після закінчення гімназії 1911-го Василь уступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Харківського університету, де відразу ж організував гурток бандуристів, а влітку наступного року вже опинився у Катеринодарі, столиці Кубанського козацького війська, де заснував кобзарську школу.
Успішний старт і легкий злет на ниві служіння українській музиці та пісні заохотили бандуриста до пошуків великих сцен. Це привело юнака до Москви, де восени 1914 року він став студентом університету, а водночас навчався співу в італійця Максиміліяна Поллі. У ці роки Василь часто виступав на великих концертах. Улітку 1916-го відбувся виступ у Великому імператорському театрі. Московська газета «Русскоє слово» назвала його тоді бандуристом-віртуозом.
Але так тривало не довго. Восени 1917-го Василь повернувся в Україну, а в січні наступного року вже був у складі бойового куреня, який стримував натиск військ Муравйова. Якийсь час бандурист служив у полку ім. гетьмана Петра Дорошенка. Тоді ж за наказом гетьмана Павла Скоропадського заснував «Першу капелю кобзарів», дебют якої відбувся 3 листопада 1918-го в переповненому театрі Берґоньє (тепер — театр ім. Лесі Українки).
Після занепаду гетьманату Василь Ємець увійшов до складу армії Української народної республіки. Його діяльність полягала у виступах із концертами вздовж бойових шляхів від Києва до Кам’янця-Подільського, де музиканта почув Іван Огієнко, міністр освіти уряду Директорії, та 25 листопада 1919 року відправив бандуриста в концертне турне Європою.
Так, уздовж Поділля, Галичини та Закарпаття Василь Ємець прибув до Праги, де продовжив своє навчання, а 1923-го заснував там Другу капелу бандуристів. Його концерти відбулися й у Польщі, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Литві та Франції.
Восени 1929 року Василь еміґрував до США й одразу ж розпочав тривале концертне турне містами й містечками, де проживали українські поселенці. Він радів кожній зустрічі зі земляками та дивувався, що за довгі роки життя на чужині вони не змінили ні старокрайового вбрання, ні побуту, ні туги за рідними піснями. А виконував тих пісень багато.
Навесні 1930-го бандурист уже був у Канаді. Свій концертний тур розпочав із Торонто, де мав виступ перед українською й інтернаціональною публікою. А невдовзі його шлях проліг містами та містечками Манітоби, Альберти, Саскачевані та Британської Колумбії. Бували на цих концертах й індіанці.
Улітку 1938 року, коли він уже втретє здійснював гастрольну поїздку Канадою, бандурист узяв шлюб із Марією Готрою-Дорошенко з Міннеаполіса. Їхнє вінчання відбулося 30 серпня у вестибюлі готелю «Расел» Еверсона (провінція Манітоба). Свідками були відомий дириґент і музикознавець Павло Маценко з дружиною Стефанією. Обряд вінчання здійснив православний священик Павло Корсуновський, котрий задля цього прибув із Міннеаполіса.
Упродовж трьох років молода сім’я жила в батьків, а 1940-го перебралася до Голлівуду. У своїх спогадах бандурист напише: «Уперше в історії Голлівуду, в час Другої світової війни, пролунали звуки української бандури й української музики, а з тим і дороге нам імення Україна».
Йому не раз доводилося переконувати чужинців, що він — не рашен, а українець і виконує не російську, а українську музику. Якось, послухавши Ємця, американський гітарист Левінгстон сказав: «Ви бачили мої сльози. Вони витиснені чорівною грою Василя Ємця на кобзі-бандурі. Яким би я був щасливим, коли б міг бути українцем!»
Обгортав Василь бандуру не тільки руками, а й серцем і душею. Так у книзі «Живі струни: бандура і бандуристи», виданій у Детройті 1976 року, відомий письменник Улас Самчук зазначив, що у Голлівуді Ємець не тільки грає, пише, організовує, вчить, а й теше свої бандури. Він власними руками змайстрував так звану подвійну бандуру на 62 струни, бо замовлені ним у найкращих майстернях Голлівуда інструменти швидно тріскалися.
І де б бандурист не бував, він розповідав людям про свій рідний край. Дотримувався цього й друкованому слові, зокрема в статях «Відродження бандури» (Харків, 1912), «Шануймо старих співців» (Київ, 1913), «Кобза та кобзарі» (Берлін, 1923), «Перша кобзарська капела» (Варшава, 1925), «Українські думи» (Вінніпеґ, 1925), «Кобзар Остап Вересай» (Скрентон, 1926), «Відродження кобзи» (Париж, 1927), «На добру славу Україні» (Торонто, 1950) й інших.
45 років віддав Василь Ємець служінню рідному мистецтву. Півсвіту пройшов бандурист із своєю улюбленою кобзою, виготовленою в Києві майстром Антонієм Лаплинським. З нею на американських берегах здійснив близько 200 виступів. Це був шлях самовідданої вірності та любові до улюбленого інструмента, звуками якого він зачарував мільйони людських сердець. Тож ясними та зрозумілими стають слова вдячності, висловлені в його честь у бельгійському щоденнику «Л’Експресс»: «Ми вдячні Василеві Ємцеві за ті хвилини солодкого забуття наповненого великої та чаруючої краси!». Слід також згадати слова дириґента й музикознавця Павла Маценка, котрий писав: «Сказати, що бандура в руках василя Ємця грає — замало. Вона плаче, сміється, співає».
1930 року музикант записав платівку з композицією «В степах України» й історичну пісню «Максим, козак Залізняк». 1952-го голлівудська компанія Capital видала його довгограючу платівку, куди увійшли композиції «В горах України», «Передзвін», «Танцюючі сніжинки», «Аркан» і кілька класичних транскрипцій. Звуки його бандури звучать у кількох кінофільмах.
На схилі віку бандурист працював над завершенням видання своїх спогадів і брав участь у громадському житті Голлівуду. Тут його знали як педагога та бандурних справ майстра. Зусиллями мухиканта з’явилася велична бандура на 62 струни та п’ять повних хроматичних октав.
Василя Ємця не стало 6 січня 1982 року в Лос-Анжелесі. Одне лише його бажання залишилося нездійсненим — виступити з концертом на сцені Київського театру опери та балету. «Хай буде світ у ваших ніг», — захоплено писали артистові слухачі. Так воно й було. Залишається лише підсумувати його ж словами: «Усе, що я зробив у своєму житті, було присвячено Україні й тільки їй!»



Обновлен 27 июн 2016. Создан 21 мар 2015



 
Пользовательского поиска
AVTOINDEX.COM Автомагазин Автогарант
Просмотреть Автошкола Константа-ГС на карте большего размера Всеукраїнський сайт безкоштовної реклами белый каталог сайтов Автомобили - каталог сайтов фирм и компаний, Киев
ERA.COM.UA
интернет портал
Размещено на Start.Crimea.UA Украинский портАл МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов AVTOINDEX.COM Автомобили - каталог сайтов фирм и компаний, Киев - Каталог компаний, фирм и веб-сайтов Украины, Киев. Добавить сайт в каталог Автошколы, Автомобили, Киев. Каталог сайтов femina.com.ua Украинский портАл Автошкола Спойлер Сайты недвижимости. Каталог недвижимости Бест Риэлти. Добавить сайт, ссылку, ресурс, URL. Обмен ссылками Аренда квартиры в Киеве Агентство недвижимости в Киеве Kiev apartments for rent Снять квартиру в Киеве. Сдам квартиру в Киеве. Долгосрочная аренда квартир Киев. Договор аренды, типовой образец. Квартиры в Киеве посуточно Гостиницы Киева белый каталог сайтов - рейтинг Каталог лучших сайтов, добавить свой сайт. только интересные сайты! > Украинский каталог сайтов Каталог сайтов OpenLinks.RU Украина онлайнСамый большой каталог сайтовАвтошкола Спойлер в Киеве ДДО Украины Каталог сайтов на http://www.globalmarket.com.ua/
AVTOINDEX.COM Веб-справка - каталог сайтов Era.com.ua - Украинский портал Украинский образовательный портал «Репетитор». Учеба, курсы, репетиторы, тренеры, школы Украины. ЗНО, ВУЗы, рефераты. Каталог Крымского Театра Кукол Автошколы Украины Кредитка